І ось тепер я мию, чищу, прибираю. Та слухаю мелодію, що лине з магнітофона…

Це лише продовження дороги. І я люблю її.

Цей будинок занадто великий навіть для родини з чотирьох людей. Як на мене, він неосяжний. Я прибираю три великі холи, чотири спальні та дві величезні зали-студії. Це не враховуючи ванних кімнат і просторої кухні, на якій ранками господарює кухар із місцевого ресторану. Є ще «антресолі», до яких треба підійматися крутими сходинками. Це дві вузьких кімнатки-купе, в одній з яких живу я. Інша, вочевидь, очікує ще на одну служницю. Можливо, няньку чи, краще сказати, бонну.

Атмосфера тут наелектризована. Дівчата 16-ти та 17-ти років ненавидять батька. Ненавидять, але бояться і перед його приходом витирають зі своїх облич макіяж. Батька ненавидять, а матір, здається, зневажають. Чоловік та жінка давно набридли одне одному. Враження таке, начебто посеред розкішної зали розкладається труп кохання. Через це так задушливо. Але ніхто цього не відчуває. Кожен зайнятий собою…

Люди, що не відчувають любові, рано чи пізно перетворюються на зомбі, на аморфне ніщо, вони незадоволені життям, хоч яким би воно було.

Ранком, коли господар виходив на кухню, мені хотілося перетворитися на невидимку. Він не вітався й ніколи не дивився в мій бік. Просто замовляв: «Каву. Без цукру». І відгороджувався газетою. Хазяйка виходила лише після того, як за ним зачинялися двері й чувся шелест шин під вікном. Вона також пила каву й дивилася за вікно довгим поглядом. А потім, скинувши дрімоту, диктувала мені перелік справ на сьогодні. їх було багато. Мені було б легше і простіше виконувати їх, якби цей дім 6vb теплішим.

Нагорі, на «антресолях», куди я дістаюся під вечір, ледь тримаючись на ногах від утоми, все інакше: м'яке вечірнє світло струменить крізь невибагливі ситцеві завіси й від цього кімната скидається на баночку із прозорим медом. У ній добре спати. А під вікном, що розміщене майже над моїм ліжком (дах трохи скошений, як у мансарді), височить старий дуб. Часом, коли вночі здіймається вітер, він кидає в скло жолудь, і тоді я прокидаюся. І довго не можу заснути, не розуміючи, де я…

То мені здається, що я — на веранді в забутому Богом селі, й серце моє стискається від ніжності. Я поринаю в ауру запахів, притлумлених нічних звуків, в стан новонародженості — із легкою, необтяжливою порожнечею всередині, яка поволі заповнюється новими відчуттями. То здригаюся, підскакую, щоб тікати від міліцейських свистків…

…Думки мої скачуть, я не можу зібрати їх докупи. Я знову боюся повторення хвороби. Надто щільним та непроникним коконом я себе забинтувала…

Життя завжди здавалося мені випадковістю. Я й зараз вважаю, що треба благословляти лише один день, який розпочинається за вікном, і не замислюватися про два найближчих! Усе, що я вибудовувала у своїй уяві, було зруйноване в одну мить — затишний будинок, подорожі, море квітів на підвіконні, бібліотека, зібрана з любов'ю, кіт і пес, картини на стінах, фільми, які хочеться дивитись удвох, музика, дощ, сніг, новорічні свята, камін, хрусткі простирадла й, звичайно ж, приємна важкість немовляти на перехресті рук… Нелегко усвідомлювати, що цього вже НЕ БУДЕ. Я й досі не розумію, звідки взялася сила прийняти це «не буде». Адже мені доводилося зустрічатися з людьми (такими, як моя хазяйка, наприклад), які не могли й не хотіли змиритися із цим і щороку чекали змін. Яких? Вони й самі не могли пояснити цього. У них від початку була закладена схема щасливого, безхмарного існування, йзмиритисяз тим, що у неї, як упрокрустове ліжко, не може вміститися реальність, — було вище їхнього розуміння. Я ж цитувала про себе слова Мандельштама, з якими він колись звернувся до своєї дружини: «А хто сказав, що ти ПОВИННА бути щасливою?!» Справді — хто? І невже щастя в тому, щоб усе життя «просвистати, мов соловей».

У квітні подружжя поїхало відпочивати до Греції. Перед тим у будинку панувала тиша. Немов перед грозою. І вона насунулася, як тільки за господарями зачинилися двері.

Дівчатка одразу ж повисли на телефонах, збираючи приятелів. А за годину я отримала безліч завдань, від яких голова моя пішла обертом. Відверто кажучи, я навіть хотіла зателефонувати їхнім батькам, злякавшись розмаху заходів. Але потім вирішила підкоритися.

У перший день свободи дівчата не пішли до ліцею й на всі мої умовляння відповідали гучним сміхом, у якому відчувалося щось зловісне. І я не помилилася. Увечері будинок був переповнений людом. Я й раніше здогадувалася, що дівчата поза межами цього кубельця вели досить бурхливе життя. До початку вечірки мої юні підопічні перетворилися на справжніх жінок-вамп (хоча обидві були тендітними білявками з досить невиразними обличчями): очі густо підведені, вуста — криваво-червоні, волосся укладене в складні зачіски.

Окрім приготування бутербродів, я ще мала зустрічати гостей в передпокої. Якісь незнайомці, що були набагато старші за сестер, скидали мені на руки куртки та плащі, діставали з пакетів пляшки й проходили до зали. Коли їх туди набилося вже досить багато й над стелею завис сизий сигаретний дим, пролунав ще один дзвінок. До цього часу гості вже танцювали, цілувалися по кутках, сиділи й лежали на килимі, музика лунала на весь будинок. А я сиділа під вішалкою біля дверей, намагаючись стежити головним чином за тим, аби гості чогось не винесли з квартири. З жахом думала про те, скільки роботи на мене чекає, коли вечірка скінчиться. І чи скінчиться взагалі?

Отже, у двері подзвонили. Я відчинила. Новий відвідувач не був схожий на інших. У красивому білому плащі, бездоганно поголений, з байдужо-іронічним виразом обличчя. Чомусь я одразу зрозуміла, що все влаштовано заради нього. Він був без пляшки.

Проходити не квапився, спостерігав, як я вішаю його плащ. Я відвикла, щоб на мене дивилися. Я й сама давно не бачила себе в дзеркалі — була впевнена, що там відобразиться порожнеча.

— Десь я тебе вже бачив… — сказав гість і безцеремонно взяв мене за підборіддя, — ти в перуці?

Я знизала плечима, не розуміючи, що він хоче. Волосся, яке вже відросло, стояло над головою пухнастим капелюхом і справді нагадувало перуку. Я хитнула головою, вирвалася. Добре, що в передпокій вискочила Віра, за нею — Люсі. Вони підхопили гостя й повели до кімнати. Там одразу настала тиша. Мабуть, гість був значним. Підозрюю, що на нього побилися об заклад: чи прийде? І мої дівчата перемогли.

Я вирішила не лягати спати, а за можливості контролювати ситуацію, і всілася на кухні так, щоб мені було видно вхідні двері. До мене час від часу забігали гості, замовляли бутерброди, вимагали пива, горілки, льоду, шампанського.

Опівночі я схилила голову на стіл й майже задрімала, коли до кухні увійшов той гість. Вигляд у нього вже був досить поскубаний. Він оглянув кухню.

— Гарненький будиночок…

Я не могла підтримувати розмову. Я взагалі ще не звикла розмовляти.

Гість усівся напроти мене й знову втупився в моє обличчя прискіпливим поглядом.

— Я тебе десь бачив.

Я була перед його очима, як листок, що лежить на склі перед окуляром мікроскопа — навіть відчула, як у мені в безладному броунівському русі забігали якісь молекули. Він знову взяв мене за кінчик підборіддя, повертів ліворуч-праворуч. Я смикнулася, зваливши зі столу кошик із хлібом. А коли перед тим самим поглядом підняла його, він уже задоволено посміхався, запалюючи цигарку.

— Згадав. Такі зелені очі можна побачити раз у житті…

Він випустив цівку диму й тримав багатозначну паузу, з його холодних очей струменіли тривожні імпульси.

— Я бачив твоє фото в метро, коли відвідував столицю… Навряд чи я помилився, у мене добра пам'ять на обличчя. Тебе розшукують.

Я не могла, не могла говорити…

— А ти, — продовжував він, — не хочеш, щоби тебе знайшли. Це цікаво…

Я хотіла встати й піти, але він затримав мене за руку й всадовив на місце.

— Отже, ти щось накоїла. Що саме?… Тримаючи мене за руку, він посунувся ближче. Я ледь