Як завжди, вона говорила багато й майже не слухала співрозмовника. Лізу це вразило ще на зйомках: інші були напружені, повторювали слова ролі, вживалися в образ або зосереджено мовчали, а ця поводилася так, ніби вихлюпувала із себе все зайве, як воду з банки з густою олією. Ліза знала її з дитинства із фільмів і театральних ролей — грала вона головним чином принцес у дитячих казках, ніжних «тургенєвських» дівчат й «арбузівських» максималісток. Мила кирпатість, охайненьке кругле обличчя, брови-«стрілочки» і — грація в кожному порухові. Коли Ліза вступила до тетрального, афіші з портретами цієї зірки були розклеєні по всьому місту. Навчаючись, Ліза підробляла в театрі костюмером. Часом, у вихідні, коли актрис не було, вона одягала їхні сукні й крутилася перед люстром. Одного разу в цей момент увійшла вона, примадонна. Щоправда, тоді вона вже не була ніжним янголом і, як пліткували, тихо спивалася після смерті трирічного сина, залишаючись при цьому особою трагедійно-романтичною, об'єктом для пліток та залицянь. Вона увійшла нечутно й зупинилася прямо перед Лізою:
— Яке золото нидіє в костюмерницях! Це ж треба… — промовила вона, безсоромно поглинаючи Лізу своїми великими очима. — Ти саме така, якою я завжди мріяла бути — «тою, що на вугілля все перетворює!»
— А ви — така, якою мрію бути я! — насмілилася Ліза на відповідний комплімент.
— Ти мене знаєш?
— Бачила в кіно й на сцені, — Лізі раптом стало цікаво й ніяково: жінка, котра стояла перед нею, була незвичайної вроди, недосяжна. Вона чула, що дехто називає її «геніальним стервом»…
А потім було «Божевілля». Те, що грати буде саме Анастасія, Ліза знала наперед. Ця роль стала кращою роботою Анастасії в кіно. Кращою і… останньою.
— Ти п'єш чи праведниця? — обірвала її спогади актриса. — Може, пригостиш?
Ліза підійшла до шинквасу й купила чарку коньяку. На обличчі актриси проступив рум'янець. Вона випила залпом. Лізі стало сумно.
— Ти щось зараз робиш? — запитала її Анастасія.
— Ні. Я залишилася на кафедрі. Працюю.
— От і розумниця, — зраділа чомусь співрозмовниця, — може, вцілієш… Таким, як ти, краще сидіти тихо, як миша… — Актриса непевним рухом піднесла палець до вуст, і Ліза з жахом зрозуміла, що їй вистачило б і наперстка, аби захмеліти. — З'їдять тебе, ой, з'їдять. Не заздрісники, так мужики. Але, знаєш, що я тобі скажу — не дай себе зламати. Гнутися — можеш, а ось так, щоби навпіл та ще й з тріском — ні! Не ті часи для таких, як ми, не ті… Ось я народилася «Настасією Пилипівною», а що бачу: дріб'язок, чвари, спітнілі долоньки… Ти колись зніми щось по Достоєвському, га? Не зараз, а колись потім… Я в тебе хоч стіл кухонний буду грати! Обіцяєш?
— Звичайно, Анастасіє Юріївно. Тільки це не скоро буде…
— Коли буде — тоді й покличеш… — голос її раптом набув агресії, — а не буде — туди тобі й дорога! Значить, народилася костюмерницею — в костюмерницях і помреш! Давай ще вип'ємо, коли грошей не жаль…
Ліза знову замовила коньяк.
— А тепер — іди! — сказала актриса, схилившись над чаркою.
— Пробачте…
— За що? — зиркнула на неї Анастасія. — Я, можливо, в тебе тільки й зіграла по-справжньому. За це й здохнути не шкода. Але я не здохну. Все, йди, йди… Я недобра стаю, як вип'ю…
Ліза підвелася. На порозі знову глянула в напівтемряву кав'ярні. Актриса сиділа, низько схиливши голову і схрестивши під столом ще стрункі ноги в грубих панчохах. По одній з них побігла «стрілка». Ця стрілка ніби навпіл розкраяла серце Лізи.
…Мати привела Ліку трохи раніше. Дівчинка сиділа на килимку і щось малювала на папері, промовляючи при цьому щось на кшталт «пля-пля». Ліза знала, що в перекладі це означає — «писати». Ліза тихо зупинилася на порозі. Вона дивилася на круглу пухнасту голівку з м'яким, майже пташиним, волоссям. Воно стирчало на всі боки, відкриваючи тонку шийку з темною заглибинкою посередині. Голова дівчинки була схилена, і це підкреслювало її пухку щічку, з-за якої майже не видно було кирпатого носика. Проте довгі, як у ляльки, вії були пречудові. Дівчинка зосереджено водила олівцем на папері та зрідка зітхала від напруження. Ліза гукнула до неї. Дівчинка вмить озирнулася, і її обличчя освітилося безтурботною посмішкою. Ліза не могла вирішити — чи гарна вона? Риси обличчя надто дрібні — крихітний ніс, охайний, чітко окреслений ротик, зеленкувато-блакитні очі. Високе чоло в оточенні рудуватих кучерів робило це обличчя непропорційним.
Вони з хвилину розглядали одна одну. Нарешті Ліка насупила чоло й пояснила: «Пля-пля!» Вона «писала». Ліза із розумінням кивнула й зачинила двері…
Денис
Я не міг дочекатися початку занять. Раптом усе здалося дрібним та другорядним — і вступ до інституту, і мрії про славу…
Вона так несподівано поїхала, раніше, ніж передбачалося терміном путівки, майже втекла. Коли я про це довідався, на мене навалилася порожнеча. Таке враження, ніби вирізали якийсь важливий орган. Я скидався на метелика з відірваним крилом: бився, намагаючись злетіти, й тільки кумедно та даремно збивав під собою пил. Невже так буде завжди, з відчаєм думав я. Ліс більше не вабив мене. Я став нецікавим для своїх приятелів і намагався триматися від них якнайдалі. Ледве дочекався кінця терміну й першим вранішнім автобусом поїхав до райцентру, аби швидше сісти в потяг.
Сподівався, що вона зателефонує (я залишив їй номер телефону, бо вона не дала свого), і ще з тиждень до початку занять тупо просидів у хаті. Ночами я дивився на місяць — такий круглий та рівний, як поверхня дзеркала. Спостерігав, як він піднімається над верхівками дерев і дахами, перетинає небо й повільно розчиняється в сірій пелені ранку. Скільки таких місяців має прогулятися небосхилом, поки мої сподівання справдяться? Відповіді не було. Шукати її в інституті я боявся.
…Коли вона увійшла в аудиторію і швидко та байдуже поглянула на мене, я зрозумів, що нічого не буде. А коли сказала, щоб я «не брав дурного в голову», вирішив чекати. Чекати, скільки треба. Я знав, що це буде нелегко. Але інтуїтивно відчував: квапитися не можна.
Спочатку мені навіть подобалося культивувати в собі страждання «юного Вертера». Зрештою, я був романтичним, захоплювався Блоком і нічого не мав проти, аби в моєму житті з'явилася Прекрасна Дама. І не міфічний образ, а ось така — реальна й досяжна. На кілька тижнів мені вистачило збудливих спогадів про її досяжність. Я тільки те й робив, що відновлював у пам'яті кожну хвилину тієї ночі й ловив себе на думці, що роблю це, як… кіномонтажник, а не як коханець. Мені було важливо відродити «плівку», а не відчуття. Ось коли я відтворю її з точністю до секунди й надійно зафіксую в уяві, міркував я, тоді вже віддамся чуттєвому сприйняттю. Мабуть, уже тоді в мені прокинувся той, хто, за словами Блока, «віднімає запаху квітки»… Я навіть сердився на себе, коли, відновлюючи черговий уривок зі спогадів (ось блискавка перерізає небо, і в її спалаху виникає бронзовий вигин стегна…), вкривався потом і втрачав логіку. Доводилося прокручувати все наново.
Я прокидався спустошений і розбитий, ліниво снідав і брів до інституту без жодного ентузіазму.
— Ти ж так мріяв про навчання! Чого тобі не вистачає? — не витримала одного разу мати. — Згадай, скількох зусиль тобі коштував цей вступ! До того ж, якщо ти добре вчитимешся, у батька буде більше підстав домовитися про твоє звільнення від армії.
Почувши останню репліку, батько незадоволено насупився, мати перекинулася на нього:
— Так, так! І не треба пихкати — у нас єдиний син! Згадай, що трапилося з Віроччиним хлопчиком… Дениско піде в армію тільки через мій труп!
Вони почали сперечатися, і я випарувався з квартири…
Плівку зі спогадами я так і не відновив… Заважали звуки, запахи, солодкі хвилини запаморочення, в які я взагалі нічого не тямив. І, відповідно, не міг нічого вималювати в уяві. Я кинув це хибне й виснажливе заняття. Повернувся в реальність, у якій вона сиділа за столом у їдальні, виходила з інституту, йшла містом, заходила в магазини чи кав'ярні. Я почав стежити за нею. Ішов на великій відстані, щоб — не дай Бог! — вона мене не помітила. Я вивчив її щоденний розклад, бачив, як щосуботи вона гуляє з донькою — рудим жабенятком, знав, що її улюблена кав'ярня — в приміщенні міської лазні. Одного разу, коли вона звідти вийшла, я, облишивши стеження, зайшов туди й намагався відгадати, за яким столом вона сиділа. І вгадав безпомилково — за маркою недопалка, який я… поклав до кишені.